Завантаження ...
Новобудови Києва
Новобудови Києва

28 листопада у Славутичі будуть вшановувати День пам`яті жертв голодомору

Традиційно кожного року в Україні у кожну четверту суботу листопада вшановують День пам'яті жертв голодомору. Цього року будуть вшановувати пам'ять 28 листопада о 16.00 годині у приміщенні Кіноконцертного комплексу у місті Славутичі...

 


Традиційно кожного року в Україні у кожну четверту суботу листопада вшановують День пам'яті жертв голодомору. Цього року будуть вшановувати пам'ять 28 листопада о 16.00 годині у приміщенні Кіноконцертного комплексу у місті Славутичі. 

Робітники Краєзнавчого музею підготували інформацію, аби люди знали хоч на словах, що то були за нелегкі часи для нашого народу.

Упродовж десятиліть Голодомор в радянській Україні замовчувався. Дослідження з цієї трагедії розпочалися лише наприкінці 80-х років минулого століття. Нині в Україні Голодомор 1932-1933 років розцінюється як акт геноциду українського народу, здійснений урядом СРСР шляхом організації штучного масового голоду, який призвів до багатомільйонних людських жертв у сільській місцевості на території Української РСР

Сталін запровадив закон про охорону державного майна. Згідно із законом, за такі порушення передбачався розстріл з конфіскацією майна, а за пом’якшуючих обставин – 10 років таборів. Назва «Закон про п’ять колосків» виникла, оскільки винним у розкраданні майна вважався навіть той, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці.

Працівниками Краєзнавчого музею м. Славутич і Чорнобильської АЕС у період з листопада 2007 року по березень 2008 року були зібрані свідчення мешканців нашого міста, які пережили Голодомор. Ось деякі з них.
Андрієнко Олександр Костянтинович, 1927 року народження с. Захарівка Ново-Українського р-ну Кіровоградської обл.:

«У 1932 році мені було 5 років. Пам’ятаю, як одного разу мати сказала мені: «Піди на поле і пошукай колосків, а ввечері я зварю юшки».

І я з друзями пішов на поле. Знайдені колоски ховав за пазуху. У цей час проїжджала голова колгоспу, яка жила з нами по сусідству. Вона зупинилася біля нас і звеліла повикидати колоски. Я відповів, що не викину, бо мама хоче ввечері зварити юшку.

Всі діти почали розбігатися, а голова колгоспу наздоганяла і била пліткою.
Пригадую також, що ми їли листя вишень, слив та листя інших дерев. Здавався дуже смачним цвіт акації. Навіть зараз пам’ятаю цей дивовижний смак.
Після війни я служив у армії. Приїхав у відпустку. Мати покликала односельчан на вечерю. Прийшла і колишня голова колгоспу. Я нагадав їй про випадок на зжатому полі і запитав, чому вона мене била. Вона відповіла: «Нам наказували не дозволяти людям збирати колоски».
Крещенко Ганна Дмитрівна, 1927 р. н., с. Губча Старо-Костянтинівського р-ну Хмельницької обл.:

«…Щоб хоч якось прогодувати родину, мати ходила на став збирати рогозу, коріння якої сушила, молола, а потім випікала коржі. Їли також квітки липи, лободу, кропиву – усе, що росло в полі. Суп варила з кропиви, додаючи для запаху розтерту на терці картоплю. Хліба давала по шматочку, а нам завжди хотілось ще хоч трошки.

 


Мати ходила в інші села міняти одяг на їжу. До голоду в скрині було багато одягу, рушників, тканини, полотенець. Коли дома не було батьків, я іноді приміряла мамині плаття, дивлячись у дзеркало. Голод зробив свою справу – скриня залишилась порожньою.

У селі жили люди, які займалися крадіжками. У нашого діда і в нас вкрали корів. Пізніше довідались, що їх продали в інші села.
Представники комітету бідноти (чоловіки і жінки) ходили до заможних селян і забирали продукти харчування. Вони заглядали у різні схованки. Люди розповідали, що «комнезамівці» нишпорили по городах і довгими штирями шукали закопане зерно, картоплю…

Багато хто помер від голоду. По селу «ходили» розмови, що сім’я з’їла дитину.
Жили ми недалеко від кладовища. Бачила, як ховали односельців. У якій одежі вмерла людина, у такій і відвозили на кладовище, навіть не обмивали. Труни також не було. Замотували у тканину, закопували в одну яму по декілька померлих».

Голодомор 1932–33 років, який забрав життя понад 7 000 000 людей — це страшна частина родинної історії майже кожного сучасного українця. Щохвилини від штучного голоду помирало 26 людей. Зникали не лише сім’ї, а й цілі села…



Британ Дар'я 

Приєднуйтесь до наших сторінок в соцмережах і слідкуйте за головними подіями: