Зовсім нещодавно музейний фонд поповнився ще одним унікальним експонатом–дерев’яним черевиком, який привезла Т. М. Зініч з села Припутні Ічнянського району Чернігівської області. Черевики в наших краях називали по-різному: довбанки, дерев’янки, колодянки. Однак дерев’яне взуття було поширене не тільки в Україні та сусідній Білорусі, а й у Західній ...
Зовсім нещодавно музейний фонд поповнився ще одним унікальним експонатом–дерев’яним черевиком, який привезла Т. М. Зініч з села Припутні Ічнянського району Чернігівської області.
Черевики в наших краях називали по-різному: довбанки, дерев’янки, колодянки. Однак дерев’яне взуття було поширене не тільки в Україні та сусідній Білорусі, а й у Західній Європі. Його носили рибалки, столяри, сільські мешканці. Під час бесіди (5 червня 2020 р.) з довгожителем с. Неданчичі Репкінського району Чернігівської області Олександром Івановичем Байдаком я дізнався, що дерев’яні черевики були також у косарів та жінок, які жали зернові культури. Постоли (лапті) дуже швидко зношувалися, шкіряне взяття було розкішшю, а босоніж по стерні ходити дуже незручно. Щоб взути дерев’яне взуття, на ступню та нижню частину гомілки намотували онучі і потім мотузком прив’язували взуття до ніг.
А довбанка, яку передала Тетяна Миколаївна, на мою думку – це дерев’яні калоші. В них дуже багато простору для ступні. Такі калоші взувалися на постоли, і можна було ходити по мокрій землі та снігу.
